Увеличить шрифт

1

2

3

Читайте также »

	»Мы – расисты, народ веселый!
	»Иезуит Схеффер, «как крыса», убежал от Витренко
	»Костлявая рука НАТО использует Украину, как осиновый кол
	»Не дивіться телевізор! Це дияволіада в чистому вигляді

Не пропустите »

	»Супергерои-алкоголики и пришельцы-извращенцы
	»Футбольные ворота убили 19-летнего парня
	»Дети с искаженными лицами пинали нас ногами, хотели ударить

Интересное »

У День журналіста України на «Обозревателе» побували відомі журналісти – Андрій Куликов та Данило Яневський. Під час прес-конференції вони часто давали діаметрально протилежні відповіді на запитання. З чиїми висновками погоджуватись – вирішувати вам…

Пропонуємо вибрані фрагменти обговорення.

-Чи доводилося вам будь-коли, можливо, на початку кар’єри, писати замовні матеріали? Що вас до цього спонукало?

Данило Яневський: Ні.

Андрій Куликов: Мені довелося писати замовні матеріали і на початку, і в середині кар’єри. На початку я працював в органі зовнішньополітичної пропаганди радянської влади. Можна сказати, що 90% матеріалів там були замовні. В тому сенсі, в якому це зараз сприймається – за них не платили зверх зарплати, але була партійна, державна установка: розповідати, як у Радянському Союзі добре. Тому, звичайно, і я, і, напевно, колеги, які там працювали, писали замовні матеріали.

Другий період, коли довелося писати замовні матеріали – це була весна 1998 року, ТСН, коли канал «1+1» перебував під потужним політичним тиском, і у новинах з’являлися матеріали, які під виглядом репортажу зі з’їзду якоїсь молодіжної спілки пропагували те чи інше політичне утворення. Я тоді був редактором, виконував обов’язки головного редактора ТСН і з міркувань того, що я не хотів, щоб бруднили своє ім’я молоді колеги, більшу частину такої роботи робив сам.

Час від часу дивлюсь російські телеканали і просто „прозріваю”. Телебачення перетворюється у суцільне зомбування: „Путін хароший, Путін хароший...” Тепер трошки інакше: „Медвєдєв хароший, Медведєв хароший...” Чому росіяни так легко ведуться на це? Вони ж нація сміливих людей... Дуже важко це зрозуміти. А як ви б прокоментували?

Андрій Куликов: Для того, щоб зі знанням справи це коментувати, треба пожити в Росії, побачити, що там робиться.

Даниил Яневский: К моему глубокому сожалению, медицинский факт состоит в том, что в Россия в целом, как геополитическая реальность, отрицает наше право на самоидентификацию. Я хочу быть украинцем – они это отрицают. Я хочу быть католиком – они это отрицают. Я хочу говорить на своем родном языке – они это отрицают. Они украли мою историю, они крадут мою культуру. Почему? Потому что это является условием их выживания. И они не остановятся ни перед чем, чтобы нас уничтожить.

Все эти разговоры о великой украино-русской дружбе и братстве – это преступление перед своими детьми. У нас может быть братство в поляками, у нас может быть братство с хорватами, с сербами. Но с этими людьми у нас не может быть никакого братства. Это враги.

Андрій Куликов: На це я можу зауважити лише те, що якщо хочеш бути українцем, то будь їм. Проблеми тут немає.

- Шановні Андрій та Данило! Я дуже поважаю вас обох, тому не можу не поділитися з вами своїми думками. Мені здається, що на сьогоднішній день створюється тенденція ігнорування телебачення як такого. Майже всі вони перестали регулярно дивитися телевізор. З кількох причин. По-перше, перегляд реклами займає майже половину ефірного часу. По-друге, однотипність розважальних програм, розрахованих, напевно, на людей, що мозок включають дуже рідко. По-третє, у зв’язку з невеликою кількістю дійсно цікавих, аналітичних, пізнавальних, інформаційних програм - на телебаченні майже немає КОРИСНОЇ інформації. Навіть прогноз погоди краще дізнатися на певному сайті, бо там він точніше...

Отже, перспективи телебачення, якщо воно не зміниться, не найкращі...

Данило Яневський: Що тут коментувати? Я абсолютно з Вами згоден. Якщо б Ви мене запитали, що я дивлюся, я б сказав: Mezzo (французький музичний канал, грає класичну музику), СТБ (документальні серіали), на Новому каналі цікава програма «Чи розумніший ти за п’ятикласника», Discovery…

Не дивіться телевізор. Це дияволіада в чистому вигляді.

Андрій Куликов: Я вважаю, що основна проблема українського телебачення – це надмірна кількість каналів. В результаті чого – розпорошеність ресурсів, в результаті чого на жодному каналі практично немає повного комплекту і журналістів, і режисерів, і всіх працівників, які були б здатні разом створити гідний продукт. Десь є 50% людей, необхідних для якісних новин, десь 40% людей, потрібних для якісних розважальних програм, але практично ніде немає цієї команди, яка б працювала разом.

Достатньо порівняти кількість національних каналів у таких країнах, як Британія, Франція, Німеччина, де їх п’ять-сім із кількістю в Україні, де їх, за різними підрахунками, від 12 до 15. І ми бачимо, що ані наш рекламний ринок насправді не здатний підтримувати функціонування цього телебачення, ані немає стільки кадрів, щоб забезпечити. Я вважаю, що українському телебаченню якомога скоріше потрібна структуризація, ліквідація нежиттєспроможних каналів, що дасть змогу сконцентрувати ресурси, відмовитися від бездумних купівель з-за кордону форматів фільмів і т.ін.

У нас є достатньо потенціалу, ресурсів і кадрів, щоби забезпечити, умовно кажучи, п’ять-сім загальнонаціональних каналів, які робитимуть набагато якісніший продукт, ніж зараз.

-Что бы вы, журналисты, могли посоветовать не журналистам – потребителям информации: читателем, зрителям, слушателям – как способ воздействия на СМИ со своей стороны?

Андрій Куликов: Намагайтеся писати, намагайтеся телефонувати, намагайтеся дивитися, читати і слухати, навіть коли вам цього не хочеться. Тому що, якщо не дивитися на все негативно, є дуже корисного і цікавого у тому, що намагаються донести до вас журналісти. Хочеш – побачиш. Не хочеш – не побачиш, навіть якщо його там буде 99,9%.

Всі засоби впливу в наявності. Можна й пікет влаштувати, можна передплачувати або не передплачувати газету, можна заходити або не заходити на Інтернет-сайт. Засобів і способів вплинути багато, але їхня дієвість не надто велика. Але вона й не повинна бути великою. Допоки в самих журналістських колективах, у підприємствах, якими є ЗМІ, не буде влаштовано такої посади, як слухацький, читацький або глядацький редактор, який безпосередньо матиме справу із скаргами, побажаннями, пропозиціями, що надходять, який здійснюватиме цей зв'язок.

Даниил Яневский: Я не даю бесплатных советов. Я высокооплачиваемый советчик. У меня есть универсальный рецепт. Он состоит из одного слова: «Кохайтеся!» Это означает – живите в любви. К Богу, к себе, к тем, кто рядом, к семье, к стране, к детям, к собакам, к листьям, к своему дыханию, к небу... Только это единственный продуктивный способ выжить в этом мире. Другого я не знаю. Кохаймося!

Відповіді Андрія Куликова і Данила Яневського на запитання читачів «Обозревателя» знайдете тут

Читайте по темі:

Яневский: журналистики и Украины не существует